Галина Трилiс

Перше, про що дізнаєшся в цьому великому світі… Перше розчарування, яке потім супроводжує тебе все життя… Жадібність людська, от що!

Не раз вона вбивала надії юності моєї. Трощила, розбивала вщент мрії. А сподівання хоронила живцем.
Так я й подорослішав.

З віком перестав я дивуватись їхній жадібності. Але душу мені вона ятрить. Це прикра об’єктивна даність: двоногі скупі, жадібні й ненаситні. Це правда життя.
Їм завжди й усього мало. Бракує часу. Не вистачає щастя. Недостатньо життя.
Все це в них є. І все це вони пропускають мимо себе, бо прагнуть більше.
А тоді впадають у розпач, зажуру й невдоволення. Сумують.

А з їжею у них і зовсім кепські справи. Ховають її по шафах і комірчинах, потім тихо й жадібно їдять потрошки. Поки не зіпсується те, що ще залишилося в схованках.
Я б теж засумував.

Іронія: вони мене вважають ненажерою — а самі навіть залишками зі мною не поділяться. Боляче дивитись, як безталанно двоногі розтрачують харчі.
А я ж не жадібний.
Я допитливий. Мені просто кортить спробувати. Бажано на зуб.
Я цікавлюсь. Є в мене така риса.
І я в цій справі ґрунтовний.

От не люблю їхніх надуманих теорій. І абстрактних знань теж не шаную. Ненадійне  воно все.
Я ціную дослідне, емпіричне знання. Одиничне. Конкретне.
І тому — тільки на зуб.
І то виключно з пізнавальною метою.
Не жадібний я.
Я прискіпливий.

* * *

 
Одного разу ми купили кошик соковитих і солодких яблук і поставили його на балконі. Посилено пирхаючи й чхаючи, Чапа ретельно обнюхав дари садів. Скромно взяв одне яблуко й приніс його до кімнати, поклав на килим. Потім неспішно, з насолодою й гучним плямканням з’їв увесь фрукт. Знеможений, завалився набік, молитовно склав лапки, трохи посопів і заснув. Живіт тихо буркотів. Шерсть блищала на сонці. Теплий серпневий вітер лагідно обдував йому пузце. Рай…

Наступного дня зранку ми пішли кудись у справах, а Чапа один залишився на хазяйстві за головного. День видався спекотним. Впевнені в мудрості й розважливості нашого дорослого такси, ми й не подумали зачиняти балконні двері.

І дарма.

Коли ми повернулись додому, то побачили… яблука. Всі до одного. І всі в вітальні. Розкладені на килимі. Кожне без винятку акуратно надкушене домашнім шкідником. Частина яблук, правда, була захована під диван. Як стратегічний запас.
Звідти долинало також періодичне бурчання собачої утроби й стирчав мокрий вусатий ніс.