Галина Трилiс

Двоногі говорять. Багато, багато слів. Незрозумілих навіть для себе. Можливо, через те, що в них тільки по дві ноги? У виправдання.

Їхні чоловіки волохатіші, ніж жінки. І менше говорять. Вони ближчі до правди.
Жінки говорять багато. Моя — просто таки дуже багато.
Треба прикидатися, наче все розумієш — це шлях до тиші.
Так роблять їхні чоловіки.
Так робимо й ми, розумні такси.

Не пам’ятаю, яке з двох слів було першим. Вони обидва з’явились одночасно. Два найстрашніших слова. Не можна і Місце.

Місце — це покарання. Місце — це зневага. Місце — це презирство. Мене, маленького і бездоганного, позбавляють свободи, наче я комусь заважаю. Як і кому я можу заважати?  Я ж такий ненав’язливий.
Звісно, можна удати, що не розчув. Але це загрожує наслідками. Наприклад, дістати капцем по дупці.

Місце — це в будь-якому разі страждання. Слухаєшся, значить страждаєш на місці, не слухаєшся — все одно страждаєш і все одно на місці. Місце — це безвихідь.

Не можна — це інша форма страждання. Тільки сподобаєш хвіст солоної риби чи здохлу кицьку, в ту ж мить із-за спини тихе й скрипуче: “Не можна”.
Краще не вдавати, ніби недочув. Ризикуєш отримати капцем по носі. Це навіть гірше, ніж по дупці.

Не можна — це смерть свободи.
Не можна — це страждання як воно є.

Висновок тут один: я — стражденний.

Життя складне. Але є в ньому ще одне слово. Чарівне слово. Їсти. Я готовий слухати його безупинно. А потім безупинно їсти. Але двоногі жадібні. Трапляється, що на одному сніданку доводиться жити до вечора… А скільки самі їдять! Це ж в голові не вкладається!

* * *

Існує поширена думка, що таксу вимуштрувати складно. Як тут сперечатись, якщо згадати, як Чапа вчився “давати лапу”? На це пішло сім днів та кілограм сиру.

Врешті пес осмислив зв’язок між командою, дією та лакіткою і з надзвичайним ентузіазмом заходився пропонувати свою лапу. Варто було йому загледіти щось смачне в моїх руках, він п’ять разів поспіль давав мені лапу, не відриваючи очей від сиру.

Коли ж Чапа прийшов до хазяїна і простягнув йому лапу, очікуючи їстівної нагороди, той серйозно промовив: “Нема чого тілом торгувати”. І нічогісінько не дав.

Чапа задумався.

З того часу пес дає лапу тільки по команді. Тільки мені. І виключно за сир. Він добре знає, чого від нього хочуть, але якщо в руках немає ніц смачного, лапу з принципу не дасть.

В тому й був увесь секрет: ласощі. Протягом перших місяців муштри за кожну виконану команду цуценя отримувало щось ласеньке. Тяксятко зростало дивовижно слухняне. Я пишалася і вважала себе гідним дресирувальником. Коли Чапа доріс до семи місяців, він блискуче виконував усі команди, без вагань і з першого разу. Миттєво вмощував свою чарівну дупцю. Слухняно спинявся перед дорогою. Приходив до мене за першим покликом. Приносив і доброю волею віддавав іграшки. Словом, знав усі правила хорошого собачого тону і вмів справити враження.

Впевнившись, що Чапа успішно закінчив школу вихованої собаки, я почала залишати мішечок із лакітками вдома. У шафці. Гадаю, в тій же шафці лишалися слух, розуміння й слухняність мого такси. Однак здогадалась про це я пізніше. Спершу його дивувала відсутність нагороди, помітно дивувала. Згодом пес узяв до відома цей факт і зробив висновки.

Найслухняніше цуценя в околиці перетворилось на найупертішого собаку. До того ж він почав страждати короткими нападами глухоти. Ці напади дивним чином збігались у часі з моїми закликами.

Відтоді Чапа виконує максимум п’ять команд і мінімум з п’ятого разу. Усе чує, все розуміє та добре знає. Але він — такса. І слухається у двох випадках: коли в кишенці сховалась смаковинка або ж, треба віддати йому належне, коли ситуація серйозна.

Ми навчилися доходити згоди. Як і будь-який такса, Чапа — експерт у перемовинах. Завжди переконає, що хазяїн зовсім не те мав на увазі.