Галина Трилiс

Це було справдї страшно. Коли за кілька днїв перед ЦИМ великий потяг зупинився навпроти нашої хати (від хати до залїзничного насипу метрів 300) і водночас з вагонів сипнули сотнї людей, а з лїтака (чи лїтаків) по них сипнули кулемети-посївальники, а під завісу просто серед рівненького лугу, по якому летїли, як на крилах, прагнучи сховатися в вільхи, смертельно перелякані люди, гагахнуло кілька бомб (у тих вирвах ще років десять по тому з весни стояла вода, часом навіть карасї заводились), – то це все було ще не дуже страшно, бо відбулося швидко, а що потім по тому лузї два днї збирали шматки людських тїл і кудись відвозили безтаркою, то я цього й зовсїм не бачив, батьки заборонили навіть дивитися в той бік. Врештї майже забулося, бо про такі речі старші люди говорити при дїтях не любили.

А от ЦЕ було таки страшно. Серед білого дня налетїли лїтаки й заходилися бомбити станцїю Звенигородку. А там скраю, подалї від житла людського (це від нас по той бік річки, кілометра за півтора-два від нашої хати), стояла собі нафтобаза – з десяток величезних цистерн, баків та інших резервуарів з мастилами, бензином та подібними веселими рідинами. Щось у ті горшки таки потрапило, бо, струсонувши чутливу берегову землю, ахнула перша цистерна й підняла до неба стовп вогню – такого вогню зроду-віку нїхто в селї не бачив. Хати, бувало, горіли, скирти в полї горіли, але хіба то вогонь… За першою цистерною за кілька хвилин вибухнула друга. Це вже сїльські теоретики пізнїше все розписали, як по нотах, а тодї нїчого не можна було зрозуміти – вибухало з різними інтервалами, щоразу погрожуючи розвалити весь світ. До неба летїло залїзне шмаття й падало, звичайно, на наш город.

Мама схопила мене, не так переляканого, як потрясенного тим армагедоном, та бігом понесла з двору в хату, а в хатї знайшла найбезпечнїше місце – між піччю, грубою, полом і підлогою, так що з будь-якого боку ми з нею були захищені мінїмум двома стїнами, не рахуючи товстих дощок. Мамин жах передався менї, й так ми сидїли на підлозї, вили й тремтїли, доки не прийшов тато. А він тодї працював в МТС, готував технїку до посївної. Але, побачивши стовпи вогню після бомбардування (за три кілометри з МТС не дуже певно було, де воно горить), рвонув додому попри трудову дисциплїну.

Нїколи не забуду, як він витягнув мене з-під полу й почав розпитувати (не маму, а мене! Мамі дістався тільки лютий погляд та щось тихо сказане, щоб я не чув: «…здуріла? Так же дитину можна…»), а бесїду далї продовжував зі мною: «Де стріляє? А ходїм, покажи». Не він мене, а я його повів (тремтячи) за клуню, звідки відкривався мальовничий вид на луги, Тїкич і нафтобазу за Тїкичем. Вечоріло. База горіла-догорала ясним вогнем. Вибухи скінчились, але від полум’я ще накидало жаром. «То оце ти цього злякався? Та ти ж подивись, яка краса! Ще й тепло як! То й що, що стріляє? Хай собі стріляє. Нїчого страшного, теж менї, найшов чого боятись».

І як же ж менї справдї тепло стало, затишно стояти за клунею в загравах полум’я, притулившись до тата й тримаючись усїєю п’ятїрнею за великий теплий татів палець.