Галина Трилiс

з циклу «Батьківські прочухани»

Красти – це дуже погано. Цю родинну заповідь я засвоїв так рано, що й не пам’ятаю, коли й як. Але прийшов час мужнїти й набиратися досвіду не тільки вдома, а й у соцїумі. І пішов я до школи, в перший клас. Дорогу до школи, всї три кілометри, я знав добре, бо там, у містечковому соцїумі, жили мої дядьки, тїтки й бабуня, до яких ми з батьком щороку носили вечерю, а часом просто сало або мед. Мене там дуже любили. Саме там звела мене доля з Миколою Яменком.

Микола був неймовірно привабливий хлопцюган. Високий, недострижений, обідраний і не те що невичерпний, а просто невпинний на витївки. Йому було вже чи не десять років – з того поколїння, що мало піти до школи ще 1941 року та, дякувати нїмцям, цїлих три роки не знало шкільної наруги. Наслїдки такого непланованого експерименту відомі: це були хлопцї вільного духу, широкого світогляду, збитошники й неслухи, а вже коли починали цїкавитись дївчатами, то нїякого впину їм і зовсїм не було. («Нема впину вдовиному сину, що звів з ума хорошу дївчину»).

Та то був ще тільки перший шкільний клас, і, крім звичайних хлопчачих бійок і принесених на уроки живих жаб, нам не було на що розрядити юну енергію. Вчитись Микола терпіти не міг (хоча пізнїше виявив неабиякі здібностї до математики й фізики), тому дуже цїнував мою готовнїсть прийти на допомогу в складних навчальних ситуацїях. І дорога до школи в нас із ним була одна. Словом, узяв він мене під своє крило, і я був би як у раю, коли б не мої батьки. Знаючи родину Яменків, вони не схвалювали нашу дружбу. «То вся сїм’я злодїйська, нїчого доброго вони тебе не навчать!» А я, тихий і слухняний, розривався між цими фундаментальними авторитетами. І, як у війську, виконував ту команду, яка надійшла останньою.

– Василю, сьогоднї після уроків підемо красти книжки.
– Ти здурів? Красти не можна!
– Можна, можна. Підемо, я набачив місце.
– Нас же спіймають!
– Не спіймають. Я знаю, як зробити, щоб не побачили. Книжки стоять у кутку коло дверей, ти станеш так, щоб затулити мене, а я братиму.

У Яменків згадана вище заповідь формулювалася дещо інакше: Красти – погано, але необхідно. І тільки не в людей. А де ж? А де хочеш. У держави. З певними обмеженнями – в колгоспі. Тільки не в людей. Мої батьки так тонко не диференцїювали. Всю цю дїалектику я засвоїв багато років по тому, а поки що мусив виконувати останню команду.

Крамниця Льонї Ольшанїцького була розташована навпроти пошти, в самісїнькому центрі нашого славного райцентру. В крихітному приміщеннї водилось усе, що може знадобитися мешканцям нашого та ближнїх сїл. Від шкільних підручників, чорнильниць і пер «рондо» до баяна, велосипеда й батарейного радїоприймача «Искра» – для мене все купувалось «у Льонї». Він умів дістати будь-які дива повоєнної цивілїзацїї 1944-45 та й подальших років.

Наша операцїя відбулася блискавично й блискуче. В крамничцї покупцїв не було, ми з Миколою тупо розглядали щось під склом, поки Льоня не вийшов у підсобку, а тодї вхопили перші-лїпші дві книжки й дали такого драла, що спинилися вкрай захекані аж коло стадїону. Книжки були однакові, з одної пачки. Це було щось про бухгалтерський облїк, з безлїччю таблиць і без жодного малюнка. Незважаючи на деяке розчарування, я принїс свою книжку додому й похвалився нею.

– Нащо вона тобі?
– Та… хай буде. Я ж нїчого не платив за неї.
– А де ж ти її взяв?

Я зрозумів, що проговорився, але було вже пізно. Довелось усе розказати батькові. Батько якийсь час подержав руку на паскові, а далї мовив абсолютно несподїване слово:

– Завтра вранцї підеш до крамницї, віддаси книжку, розкажеш продавцеві, як було дїло, й вибачишся. Ти зрозумів?
– Тату…
– Ти зрозумів?

Краще б він був зняв того паска. Краще б конфіскував гроші, які я збирав на нову гармошку. Не знаю, що ще могло бути краще, але гірше таки точно нїчого не могло бути. Нї про яке обдурювання батька я навіть не думав, цей варіант узагалї нїколи менї на думку не спадав.

І пішов я вранцї до школи з проклятою зайвою книжкою в портфелї. І наблизився до крамницї, і ввійшов до неї. І з жахом відчувв, що язик мене не слухається, прилип до піднебіння. А Льоня, нїби на моє щастя, повернувся й вийшов у підсобку. Я швидко поклав книжку на ту саму пачку, де вона мала ночувати, й знову ганебно дременув. Не було моїх сил чекати Льоню й казати йому правду. Хай уже батько мене вбиває.

Але вечір видався майже щасливий. Батько тільки ще раз спитав «Ти зрозумів?» – і більше до цїєї пригоди не повертався. А я більше не крав. Майже нїколи.