Галина Трилiс

Двоногі жінки годинами творять довершеність. Довершують вони самі себе.
Без успіху.
Фарбують шерсть і довго її розчісують. Гострять кігті й висмикують вуса. Обливають себе гидотою, від якої такса чманіє й задихається. Вищипують шерсть на ногах, пищать і шиплять.
Витворивши з себе не себе, хочуть, щоб їх любили такими, як вони є.

 
Це можна якось зрозуміти?
Це зрозуміти неможливо!
Незбагненні вони.

 
Люблю свою двоногу, коли вона немита, нечесана й нефарбована, з куцими кігтями й м’яким животом. Коли вона пахне собою. Яка є. Небездоганна, рідна, справжня.
І тому вона від мене без ума.
Та я й сам від себе без ума.
Бо мені немає потреби створювати досконалість.
Я її втілюю.

* * *

 
Подейкують, що впевненість у своїй красі — це вже половина краси. Де в кого таких половин аж дві. Такса — це суцільне, міцне, незламне переконання у власній досконалості.

За всіма канонами це звірятко — справжнісінький виродок. Видовжене недоладне тільце. Занадто великі вуха. Занадто короткі лапи: якщо дивлячись на передні ще можна розчулитись, то кривенькі задні варті хіба що глузливої посмішки. Щоправда, саме на них, задніх, вилискує й весело підстрибує породиста задничка, сповнена любові до життя й пригод.

Грація? Витонченість? У такси?

Та подивіться ж на це незграбне й ледаче клишоноге дибання, на відстовбурчені недоладні вуха-лопухи, на пацючий хвіст, дарма що грізно піднятий, мов турецький ятаган, — оце вам і є такса.

Цей собака — наруга над усіма законами краси! Та водночас він — живе втілення комізму й чарівності. Це саме той випадок, коли красу творять не форми, а внутрішній зміст істоти. А істота про це знає!

Чапа розуміє, що він смішний. Любить це в собі. Користується цим. І, між іншим, вельми результативно. Чапа — це яскравий взірець того, як потрібно приймати свої ґанджі й недоліки, як любити себе безумовно й безмежно. Милуюсь на це шерстяне чудо природи й дивуюсь, як кумедно й точно воно ілюструє древню мудрість: від прийняття себе починається любов до інших.

У такси це виходить якось незбагненно просто й гарно. Всупереч — а також і завдяки — невичерпній любові до себе й невтомному захвату від власної довершеності, він завжди готовий (часом, правда, зітхаючи) любити й нас, поблажливо ігноруючи численні наші вади.